Дякуємо Ксенії за пам'ять!
Публікуємо розповідь Гуніч Ксенії про свою прабабусю.
"Війна! Скільки трагічних спогадів!.. Скільки невинних смертей віддано за свободу країни!.. Вона завдала величезної шкоди суспільству, зруйнувала матеріальні основи культури протягом 5 років. Важка і кровопролитна війна Радянського Союзу з Німеччиною, яку він вів у складі антигітлерівської коаліції, переможно завершилася 9 травня 1945 року. В цій війні становище українського народу було особливо трагічним. Про наслідки війни нам нагадують пам’ятники, могили і звичайні старенькі люди, які із сльозами на очах згадують ті часи.
Коли я стою біля пам’ятника, який розташований в селі Богунове, то смуток огортає мою душу. Величний солдат у всій красі, із печаллю в очах в останню хвилину обіймає свою матір. Ні! Він не хоче її відпускати, Але йому потрібно відати своє життя заради «свободи рідного краю і всієї держави!» Під таким гаслом загинув не один солдат. Навіть уявити страшно, скільки матерів відпустили на війну своїх синів, чоловіків. Мені здається, що жоден будинок не обминуло це лихо. Так сталося і з моєю бабусею – Нєпріцькою Софією Іванівною. Після довго очікуваного весілля бабусі до наших країв прийшла гірка звістка про наступ німців. Треба було захищати Батьківщину. Недовго судилося бути їхньому щастю, прожили разом лише два місяці, і він-молодий хлопчина, повний сил та відваги, пішов в запеклу сутичку, яка відбулася на горі с. Богунове, а через 2 дні моїй бабусі прийшла звістка про загибель чоловіка.
Під час війни лише одиницям вдалося повернутися до своєї домівки. А скільки залишилося лежати в сирій землі!
А жінки, дівчата, які незважаючи на свою ніжну натуру надавали допомогу і просто захищали своїми грудьми рідних?!. Про них не слід забувати. Це завдяки їм солдати відчували, що вони не самі, що їхні подвиги не марні; відчували те тепло, ту допомогу, яку прагнули надати дівчата, жінки, матері.
Я пам’ятаю слова мого батька про розповідь прабабусі. Це сталося в ті часи, коли перемога була вже так близько. На початку 1944 року, коли німці залишали територію Любашівського району - село Комарове, їхня злість виливалась на жителів цього села. Саме там проживала моя прабабуся Лисенко Маня Панасівна та її трьохрічний син Миколка. Німці залишали після себе тільки сльози та печаль. Вони вважали, що дівчина вигідна для роботи, а мале хлопчисько в майбутньому стане воїном. У них закінчувалися патрони. Спочатку селяни зраділи, дізнавшись про це, але фашистів це не зупиняло. Вони знайшли глибокий чумацький колодязь і наказали всім хлопчикам вишикуватись біля нього. По черзі вони кидали на дно хлопчиків. Невгамовний крик матерів не торкався їхніх сердець. Коли дійшла черга до маленького Миколки, моя прабабуся не витримала почутого і побаченого, з усієї сили побігла через ряди німців до сина. Схопивши його, не зупиняючись, вона бігла в бік лісу. Німці від нечуваної витівки селянки почали стріляти, але вже було пізно, їй вдалося втекти. Її велика материнська любов дала їй неземну силу врятувати життя дитини. Через деякий час Червона армія почала наступати. Німці не встигли до кінця завершити свою справу. З приходом армії вдалося врятувати життя ще деяких дітей, яких було кинуто в колодязь. Пізніше червоноармійці дістали їх звідти, деяких вдалося врятувати, але ті діти, яких було кинуто першими, не змогли вижити, вони загинули. Після всього того жаху колодязь закидали, але місцеві жителі ніколи не забудуть той страшний день. Мою прабабусю було нагороджено медаллю за проявлений героїзм матері. Я дуже пишаюся своєю прабабусею і дуже вдячна їй. Адже вона дала життя моєму дідусеві, а в нього народилася моя матуся. Я сьогодні радію життю і назавжди хочу зберегти в своєму серці пам’ять про ті страшні часи, роки Великої Вітчизняної, про людей, які загинули за мир у всьому світі".
