Наш Герой з Богунового!
Сільський голова Олександр Волошин зустрівся з Олександром Юрченком, який після реабілітації повернувся до рідної домівки.
Нещодавно прочитала, що війна також має знаки пунктуації. Вона може поставити кому, крапку, або зробити паузу, залишивши по собі три крапки. Знаки оклику та знаки питання - вона теж доволі часто ставить.
В історії 22-річного Олександра Юрченка з Богунового – це знак оклику! Після серйозних контузій, полону та російських катівень у нього були невеликі шанси залишитися живим. Але Сашко зміг вижити в пеклі Маріуполя, повернутися з полону і далі планувати своє життя!
Багато з того, що довелося пережити молодому хлопцю, для нас все-таки залишиться за дужками - йому важко розповідати, заново проживаючи кожну хвилину того лютого, що тривав у його житті цілий рік.
Ранок 24 лютого 2022 року застав Олександра в Маріуполі, де упродовж трьох років він ніс військову службу в 36-й окремій бригаді морської піхоти ДШР, на посаді гранатометника.
Олександр на псевдо "Малиш" на той час підписав контракт, у вересні 2022 року термін якого завершувався. Тому повномасштабне вторгнення він зустрів зі зброєю в руках. "Оборона, масований артобстріл, ворожа авіація, бомбардування, контузія, перші втрати. Ніколи в житті не відчував те, що відчув тоді. Це було страшно”, - тихо переповідає Олександр.
Після важких боїв вирішили йти на прорив до своїх. Зв'язок росіяни глушили, тому де наші і куди йти, - вони не знали. Водій вантажівки, з 23-а пораненими бійцями, наважився прориватися, але потрапив під обстріл та втратив машину. Залишивши пошкоджену автівку, понад 2 км поранені бійці йшли пішки. Дивом вдалося піймати зв'язок та дозвонитися до Ромчика. Ромчик - це медик з їх роти. Він призначив час та місце зустрічі. Так Олександр та його поранені побратими зайшли на територію заводу-гіганта.
У Олександра три контузії. Другу він отримав 18 березня 2022 року, перебуваючи вже на Азовсталі. Третя, то його накрило вибуховою хвилею, коли росіяни скинули на оборонців авіабомбу.
Час на Азовсталі для Сашка, то надважкі дні і ночі, під постійним ворожим обстрілом, без їди, медикаментів та питної води. Маючи тілесні ураження, Олександр доглядав за важкопораненими. Він також відправлявся у напівзруйновані ангари у пошуках питної води. Доводилося хлопцеві робити вилазки, щоб знайти їжу для побратимів. "Це були, навіть смітники та сміттєві баки", - зітхає Сашко. "За тиждень до полону вдалося знайти їжу", - радіє хлопець. І ти, слухаючи його, розумієш, яке то насправді щастя - бодай щось поїсти!
16 травня 2022 року надійшов наказ виходити зі зброєю - за спиною і без патронів. Приймали їх ДНР-івці разом з російськими військовими.
А далі було 278 днів російського полону…. Спочатку - сумнозвісна Оленівка. Там поводилися з полоненими більш-менш нормально. А ось перебування в російському Волгограді, Олександр згадує, як страшний сон. Це була катівня. 24 на 7 їх жорстоко били, вибиваючи кийками на схудлих тілах Z-тки та V-ки.
"Коли нас водили в баню, а на це було відведено 20 хвилин, то з них - одну-дві хвилини ми милися, а інший час нас там просто били, били, били...", - згадує Олександр.
З гіркотою розповідає про "щедрий" раціон від росіян – тричі на день їх годували якоюсь 100-грамовою баландою, давали 50 гр.чаю та невеличку скибку хліба.
В камері перебувало 16 наших полонених, троє з них – цивільних. Увесь час, що Олександр перебував у неволі, інформації від зовнішнього світу майже не було, лише декілька разів мав змогу зв’язатися з рідними та повідомити, що він живий.
Росіяни готували вирок – 10 років в’язниці, але доля внесла корективи. Відбувся обмін. В день обміну росіяни сказали, що везуть їх на розстріл. Потім вийшов полковник і сказав, що повезуть на обмін. "До останнього ми не знали, що нас чекає, ми їм не вірили", - додає Сашко. "Коли нас обміняли, я стояв на колінах і плакав так, що аж всередині все боліло. Я не вірив, що вже в Україні, вдома!"
Сьогодні Сашко пройшов реабілітацію на Полтавщині, а днями повернувся додому. Далі у нього знову буде реабілітація, бо російська катівня залишила дуже глибокий слід на тілі та в душі нашого захисника.
На рахунку у Олександра - три підбитих ворожих танки, він нагороджений орденом “За мужність ” III ступеню. "Хлопці кажуть, що є ще нагорода, але в частині не був - чесно, не знаю", - ніяковіє хлопець.
Він поранений, але незламний.
Йому болить фізично, але тримається.
Він молодий за віком, але такий дорослий.
Ми пишаємося Вами, Олександре!
Завдяки Вам та усім нашим Героям, ми маємо Україну.
У цій розповіді ми поставимо трикрапку. Бо у житті Олександра багато чого ще попереду - переможного, доброго, світлого....
Слава Україні!
Героям Слава!
