ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ ВУЛИЦІ КНЯЗІВСЬКОЇ НА ВУЛИЦЮ ОЛЕКСІЯ МАРКЕВИЧА
ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ ВУЛИЦІ КНЯЗІВСЬКОЇ НА ВУЛИЦЮ ОЛЕКСІЯ МАРКЕВИЧА
Олексій Маркевич (народився 1847 у селі Смош (нині село Прилуцького району Чернігівської області) – помер 1903, похований у м. Одеса) – громадський діяч, професор, перший історик-україніст Одеського університету, який розробив і запровадив навчальні курси з історії південного регіону.
У 1868-1869 році О.Маркевич є вільним слухачем історико-філологічного факультету Новоросійського університету (нині Одеський національний університет). Викладав історію та географію в Одеському комерційному училищі (1871-1873) та Одеському інституті шляхетних дівчат (1875-1876). Викладач історії в Одеській Маріїнській жіночій гімназії (1875-1884), у Київському університеті (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка) в 1879 році.
У 1880 став першим приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Новоросійського університету. У 1888 в Київському університеті захистив докторську дисертацію.
Екстраординарний (1889), ординарний (1893) професор Новоросійського університету. Автор понад 400 праць з історії Південної України ХVIII-ХІХ ст., історіографії, джерелознавства.
У січні 1884 року за критичні висловлювання щодо особи російського імператора Олександра І на університетських лекціях отримав попередження та на 5 років залишений приват-доцентом.
У серпні-жовтні 1895 перебував під слідством за спробу ввезення зі Львову до Російської імперії забороненої Емським указом нелегальної літератури. Згодом слідство було припинено за сприяння рідних і впливових знайомих, але академічна кар'єра була завершена - у грудні 1895 року він був звільнений з університету, офіційно – за «станом здоров’я».
У 1899 році подружжя Маркевичів придбало ділянку на Канатній вулиці, 36, де і мешкало у двоповерховому будинку-особняку.
Маркевич походив із давнього козацько-старшинського роду, пишався своїм родоводом і протягом всього життя займався збиранням та вивченням документів і матеріалів з його історії. Він був активним представником Одеської Української громади. Підтримував стосунки з багатьма українськими вченими, зокрема з В.Григоровичем, М.Петровим, М.Грушевським та інш. Співпрацював з багатьма науковими і громадськими виданнями, зокрема з "Киевской стариной", "Записками Наукового товариства імені Шевченка", газетою "Одесский вестник" та низкою інших.
Був дійсним членом Одеського товариства історії та старожитностей (1887), Історико-філологічного товариства при Імператорському Новоросійському університеті (1889), Таврійської губернської вченої архівної комісії (1889), Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії (1889), Історичного товариства Нестора-літописця (1892), Наукового товариства імені Шевченка у Львові (1901), Катеринославської губернської вченої архівної комісії (1903) тощо.
Проводив активну громадську діяльність, зокрема брав участь у численних доброчинних акціях в Одесі. Виступав з публічними лекціями. Член Одеського товариства з устрою дешевих нічних притулків (1873-1903), дійсний член Одеського слов'янського доброчинного товариства Святих Кирила і Мефодія (1887). З 1894 – почесний попечитель Одеського жіночого доброчинного товариства. Секретар Одеського комітету торгівлі та мануфактур (1886-1903). Гласний Одеської міської думи (1901-1903).
Похований на 2-му християнському кладовищі м.Одеса. Могила відновлена зусиллями одеситів.
