ПРОВУЛОК ВІЦЕ-АДМІРАЛА ЖУКОВА У М. ОДЕСА ПЕРЕЙМЕНОВАНО НА ПРОВУЛОК ІВАНА ЛУЦЕНКА
ПРОВУЛОК ВІЦЕ-АДМІРАЛА ЖУКОВА У М. ОДЕСА ПЕРЕЙМЕНОВАНО НА ПРОВУЛОК ІВАНА ЛУЦЕНКА
Луценко Іван Митрофанович (1863-1919) – український громадський, політичний та військовий діяч, політик, один з творців одеської «Просвіти», організатор перших військових формувань та військової медицини Української Народної Республіки.
Народився на Полтавщині в родині службовця.
У 1893 році після служби лікарем у військових частинах захистив в імператорській Військово-медичній академії докторську дисертацію.
Тоді ж поступив на службу в Одеську військову округу військовим лікарем. Квартира Луценка на вулиці Херсонській (тепер Пастера), 52, на початку ХХ ст. перетворилась на важливий осередок діяльності української громади.
Завдяки виконанню своїх професійних обов’язків він здобув авторитет та популярність не лише в Одесі, але й за її межами. У себе вдома він влаштував кабінет за останнім словом тогочасної техніки (одним із перших у Російській імперії почав використовувати рентгенографічне обладнання) і став вільнопрактикуючим лікарем.
Іван Луценко захопився гомеопатією і з 1898 року став секретарем та скарбником новоствореного Одеського Товариства послідовників гомеопатії, згодом взяв на себе редагування щомісячника «Вісник гомеопатичної медицини». Товариство відкрило на вулиці Херсонській свою лікарню, а на вулиці Степовій амбулаторію, де хворих щотижня приймав доктор Луценко - і робив це безкоштовно.
У 1913 році він став учасником першого загальноросійського з’їзду гомеопатів, а трохи згодом - членом Товариства одеських лікарів.
У коло інтересів Луценка входили математика, есперанто, вегетаріанство. Він читав лекції з популярної медицини в Одеській духовній семінарії та на Жіночих медичних курсах. А разом з іншими одеськими аматорами, серед яких були письменники Микола Вороний та Іван Липа, заснував видавничу «Одеську літературну спілку», завдяки якій побачили світ альманахи «З-над хмар і долин» та «Багаття», що публікували твори відомих літераторів Галичини, Буковини та Наддніпрянщини кінця XIX-початку XX ст.: А.Кримського, М.Старицького, Б.Грінченка, М.Коцюбинського, Г.Хоткевича, О.Кобилянську та ін. Багатолітня дружба зв’язувала І.Луценка з І.Нечуєм-Левицьким та М.Коцюбинським.
При цьому І.Луценко був активним харизматичним політичним лідером - входив до “Братства самостійників”, очолював одеську організацію Української народної партії (1902-1907).
Широка популярність серед одеситів призвела до обрання його в 1905 році до Одеської ради робітничих депутатів від цієї партії. Цього ж року він став організатором та головуючим на двох численних мітингах, де українці заявили про свої національні вимоги.
Він також став одним із співзасновників одеської «Просвіти». 8 січня 1906 року, напередодні першого зібрання організації, в місті з'явився перший номер виданої Луценком першої в Одесі української газети «Народна справа». Але всі примірники, що надішли в продаж, були сконфісковані, а подальше видання заборонене. За Луценком організовано таємний нагляд, а після обшуків, його було відсторонено від громадської роботи.
Незважаючи на це, вже 11 квітня 1910 року на першому засіданні новоствореного Українського клубу в Одесі, Івана Луценка було обрано його головою.
Під час Першої світової війни Луценко - полковник медичної служби та один із організаторів відродження українського козацтва.
У 1917 році він входить до першого складу Центральної Ради. На першому Всеукраїнському військовому з'їзді його було обрано членом Українського генерального військового комітету, що перебрав провід над усім українським військовим рухом.
У жовтні 1917 року на з’їзді Вільного козацтва обраний генеральним хорунжим, а за два місяці став одним із лідерів щойно створеної Української партії соціалістів-самостійників. Він переймався проблемами українізації Чорноморського флоту. За його наказом в Одесі вперше піднято жовто-блакитний прапор.
Був людиною рішучою і його не тільки поважали і слухали, а й безмірно любили. Жодні сходини, жодне засідання чи нарада не відбувалися без нього. У 1918 році І.М.Луценко керував збройними формуваннями Директорії Української Народної Республіки, які вступили в м. Одесу.
Протягом 1917-1918 років на сторінках української одеської періодики ним було опубліковано цикл статей, присвячених аналізу низки епізодів та явищ української історії. Газети писали про його участь в організації першої в Одесі української національної книгозбірні, до якої він віддав частину власної бібліотеки.
Останні місяці життя провів у запеклій боротьбі з більшовицькими військами, з якими воював на Чернігівщині, Київщині й Волині. 7 квітня 1919-го у бою з більшовиками неподалік Старокостянтинова на чолі 1-го Подільського січового куреня потрапив у полон і був порубаний шаблями.
Діяльність Івана Луценка та його однодумців з одеської громади свідчить про значне місце південного регіону у формуванні основ української модерної державності.
