Меморіал героїв
Одеська обласна військова адміністрація спільно з Платформою Пам'яті Меморіал героїв вшановують пам’ять полеглих Захисників родом із Одещини.
Сержант Максим Обивзенко на псевдо «Прогиб» поліг 8 березня 2022 року у місті Маріуполь, під час виконання бойового завдання.
Удома на Захисника чекала матір. Батько помер у 2020 році. Тепер воїнові назавжди 28 років.
Максим родом із міста Татарбунари. Навчався в місцевій школі №1, займався вільною боротьбою. Тренер хвалив, що в Макса гарний «прогиб» – це слово Захисник і узяв собі за позивний. Закінчив Одеський морський університет за спеціальністю «інженер-механік суднобудування». Добре знав історію України, студентом їздив на Майдан до Львова.
«Сесії складав «автоматом». Із першого курсу заробляв гроші – працював у кафе. Повністю себе забезпечував грошима, а продуктами – ще й хлопців з кімнати. На новий рік привіз мені гроші. Дякував, що змалечку брала його працювати на базу відпочинку. Я була кухарем, а він – у помічниках», – розповіла мати захисника Світлана Обивзенко.
У 2015 році долучився до Національній гвардії України. Від самого початку повномасштабного вторгнення захищав Маріуполь у складі бригади спеціального призначення «Азов» НГУ» – був снайпером.
«Макс був патріотом своєї країни. Із весни 2014 року волонтерив. Купляв на Привозі одяг і речі, возив на передову. Просився до хлопців, коли обстрілювали аеропорт Донецька. Але йому не дозволили: мовляв, волонтери теж важливі, – розповіла Світлана Обивзенко. – Після знайомства з азовцями прийняв присягу 14 січня 2015 року в Києві. Звідти відправився до Маріуполя. Служив у піхоті, згодом став снайпером взводу снайперів. Із початком великої війни був у десантно-штурмовій бригаді.
Його контракт мав закінчитися в травні 2022 року. Син планував одружитися зі своєю коханою дівчиною та жити в Києві. Каріна була із Маріуполя. Макс ледве встиг її з батьками вивезти з міста.
24 лютого – мій день народження, гостювала у брата у Броварському районі. Удосвіта відчули російське вторгнення. Макс зателефонував о 6:30. Хвилювався за нас, хоч сам уже був у більшій небезпеці. Востаннє телефонував 5 березня, у кінці додав: «Ми сильні, ми витримаємо!». Потім не було зв’язку. Я написала його побратиму, і він відповів: «Прогиб… загинув 8 березня о 12:15. Поки ми живемо, будемо мститися». А потім подзвонили із патронатної служби. Тіло мені досі не передали. Макс був у мене єдиною дитиною. Він був моєю гордістю».
Максима нагороджено медалями «За оборону України», «Широкино 2015», відзнакою «За звільнення Широкиного», а також орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Допоможіть вшанувати пам'ять Захисників та Захисниць родом з Одещини — розкажіть про своїх рідних і близьких, заповнивши форму:
https://docs.google.com/.../1FAIpQLSco28qj1FcW0J.../viewform
Підтримайте Меморіал, аби платформа могла продовжувати вшановувати пам’ять полеглих — https://www.victims.memorial/
