Меморіал героїв: Петро Кишенко
Одеська обласна військова адміністрація спільно з Платформою пам'яті Меморіал героїв вшановують пам’ять полеглих захисників родом із Одещини.
27-річний Петро Кишенко, на псевдо «Foх», загинув 28 квітня 2024 року поблизу села Сергіївка на Луганщині. Він надавав допомогу важкопораненому побратимові, коли ворог здійснив артилерійський удар.
Петро народився в селі Доброолександрівка Одеської області. Закінчив Одеське обласне базове медичне училище за спеціальністю фельдшера. Потім здобув фах лікаря в Одеському національному медичному університеті. Паралельно з навчанням працював кальянщиком, менеджером з SMM в компанії з доставки авто із США, керував власним маленьким СТО, сам ремонтував авто. До вторгнення працював лікарем-інтерном радіологом у компанії «USWHEELS».
25 лютого 2022 року, чоловік став бійцем 122-ої окремої бригади територіальної оборони. Служив на посадах: кулеметник розвідроти, бойовий медик, фельдшер медпункту. У лютому 2024-го перевівся до 3-ої окремої штурмової бригади ЗСУ. Там обійняв посаду санітарного інструктора. Отримав відзнаку «Знак пошани».
«Ми познайомились 29 серпня 2016 року, коли МФ 3 збирали на першу зустріч з деканом. Це було цікаве знайомство, адже хлопець веселий, розумний і дотепний в спілкуванні, гарний. Називав мене «мадмуазель» та сказав нашому спільному товаришу, що хоче перевестись в мою групу, бо там я. Мене це насмішило, бо ми ж знайомі 10 хвилин тільки. Разом посміялись, але за кілька тижнів ми почали з Петром зустрічатись. Ми провчились в одному училищі 4 роки, але я не бачила його, побачила вперше вже в універі. Проте Пєтя мене примітив ще тоді, як виявилось. Він не знав, яким спеціалістом хотів бути. Казав, що його ціль — головний лікар. Паралельно з навчанням працював не в медичній сфері. Прагнув досягти фінансового достатку та незалежності. Пєтя працював завжди. Не було періоду, щоб він сидів без діла. Мене це завжди мотивувало теж рухатись далі. Петро був дуже розвинутий у всіх напрямках. Міг поставити діагноз, встановити програмне забезпечення, відремонтувати авто, приготувати вечерю і т.д. Пєтя завжди приходив на допомогу, якщо його просили (і навіть, коли не просили, але він бачив, що її потребують). Мені здається, він ніколи не відмовляв. Я навіть казала, що він занадто переймається чужими проблемами. Але це не зупиняло його. Де потрібна була допомога — там був він. Розрулити та вирішити будь-яку проблему. Я була з ним, як за найміцнішою стіною, яку не зламати жодним ударом. Я дуже пишалась тим, що він зміг зробити свій бізнес з ремонту авто з нуля, будучи студентом 5-го курсу. Пєтя впевнено йшов до своєї мети, не дивлячись на ті перешкоди, які могли постати перед ним. Коли щось йшло не за планом, то бісився, але все одно досягав свого. Я хотіла прожити з ним життя. Ми робили одне одного кращими, життя одне одного повноцінним. Нам було добре разом. Але почалась війна і наші плани на весілля, дітей, будинок біля моря та інші було зруйновано. Пєтя пішов добровольцем 25 лютого 2022 року. Він не хотів жити під прапором окупанта. Жив і чинив так, як хотів, щоб жила країна, народ. За будь-якої нагоди він поспішав додому, до мене. Хотів побачити людей, яких любив. Намагався по максимуму встигнути побачити побільше друзів за той короткий час, що був удома. В моєму серці він назавжди залишиться коханим чоловіком, вірним другом, цікавою людиною, гідним чоловіком та захисником, цілим всесвітом, моєю гордістю. Ми були разом 7 років, 7 місяців та 12 днів. Це було велике, щире кохання. Його загибель — це мій біль, що ніколи не пройде, рана, що не заживе…» — поділилася спогадами дружина полеглого захисника.
Поховали Героя в рідному селі.
У нього залишились батьки Володимир Віталійович і Лариса Петрівна, дружина Ольга.
Допоможіть вшанувати пам'ять Захисників та Захисниць родом з Одещини — розкажіть про своїх рідних і близьких, заповнивши форму:
https://docs.google.com/.../1FAIpQLSco28qj1FcW0J.../viewform
Підтримайте Меморіал, аби платформа могла продовжувати вшановувати пам’ять полеглих — https://www.victims.memorial/
