Другі роковини загибелі Героя!
"Плаче небо, плаче родина
І від болю рветься серце на шматки". Два роки тому, 8 жовтня 2023 року, родину Морозовичів опалило полумʼя війни, навіки забравши сина, брата
…
Вовчик з’явився на світ у ніч, коли в селі так хурделило й замітало, що до породіллі не змогла виїхати карета Швидкої допомоги: і хлопчик народився вдома. Мабуть, примхи природи додали хлопцю гарту і він ріс міцним та здоровим. Але при цьому Матінка природа не відібрала в нього м’якості та доброти. Вовчик з дитинства був добряком, чуйним та спокійним.
Володимир вперше сів за парту Михайлопільської школи в 2005 році, а отримав атестат у 2014-му, коли росія приховано розпочала свою агресію проти України. В школі навчався посередньо: одні предмети знав добре і їх дуже любив, а інші - не зайшли йому зовсім. А ось Одеське професійне училище залізничного транспорту та будівництва, він закінчив з відзнакою, здобувши спеціальність електрика.
До війни хлопець жив, як більшість. Працював, зустрічався з дівчиною, на вихідні смажив з друзями шашлики. І дуже любив, примостившись на дивані, дивитися мультфільми. “Льодовиковий період” – то найулюбленіший його мультяшний серіал. А ось фільми зі сценами насилля, не любив. Все сварився на маму, коли та дивилася такі епізоди і казав їй: “Мамо, що ти дивишся? Давай краще разом якийсь мультик подивимось”. А мати лагідно його журила, що він в неї зовсім не хоче дорослішати, а все залишається ще тією дитиною, як його малеча-племінники. Володя посміхався і лише відповідав, що йому так добре залишатися дитиною!
Захоплювався рибалкою. Залюбки брав із собою племінників. Ото дивишся з подвір’я, а попід лісосмугу йде високий дядько, а за ним дріботить малеча. Це Володя повів їх на гору – в похід. А ще любив ранкову каву. І обожнював мамині налисники з вишнями.
З того дня, коли нечисть переповзла через українські кордони, чекав на повістку, бо свого часу успішно пройшов строкову службу і розумів, що його обов’язок - захищати родину та свою країну.
15 червня 2023 року він був мобілізований. Спочатку пройшов навчання в Польщі, закінчив курси сержантів, а вже 15 вересня потрапив на пекельний Донецький напрямок. Отримав позивний Малой.
Коли Володя пішов воювати, як і кожна мама, Валентина Володимирівна, переживала за сина. Чи справиться він? Адже вдома був, як мале дитя! Справився. Був успішним командиром відділення. Згодом зізнався неньці: “Це я біля тебе був дитиною,а тут все по-іншому”.
Під Мар’їнкою вони стояли міцно, незважаючи на інтенсивність обстрілів. Щодня без перестану працювала ворожа артилерія та танки. Перший бій був психологічно важким. Коли одночасно б’є танк і є прильоти арти – ти не розумієш, де небо, а де земля… Доводилося приймати ближній бій.
4 жовтня Валентина Володимирівна довго листувалася із сином. Жінка припускає, що на їх лінії оборони було затишшя, і син мав змогу писати. Саме тоді він написав матері: "Мама, я вам вдячний за вашу батьківську любов, за піклування, ви найдорожче, що в мене є". Материнське серце зойкнуло, а в грудях стиснулося - щось недобре має статися!
Всі ці дні життя родини балансувало на межі. Вдень вони чекали, коли блимне зелений вогник на екрані, а увечері в слухавці – втомлений голос сина.
Восьмий день жовтня видався кривавим. Вранці Володя ще вийшов на зв'язок – надіслав мамі коротеньке повідомлення. А потім зв'язок зник. На другий день тиші до будинку приїхали військові зі страшною звісткою. А на шостий день тіло сина повернули батькам.
Згодом стало відомо, що 8 жовтня синів підрозділ зупинив ворожу колону танків під Новомихайлівкою. Сам він загинув, отримавши осколкове порання грудної клітини. З тих пір побратими виводять на снарядах: “За Малого” і відправляють ворогу чергову порцію свинцю.
Ховали Володимира тринадцятого жовтня. Звисока чувся пташиний спів. Над селом провисло сіре небо, напоєне звечора водою. Такої днини лише прогулюватися з дівчиною, а не лежати в домовині.
Коли за горизонтом маленького села пробилося сонце, ніби кимось прострелене, з батьківського подвір’я виносили домовину з молодим бородачем, в якого були прострелені груди…
Відтоді все, ніби у німому кіно. Невиразна осінь, важка зима, непомітні весна й літо і не підйомна журба. І часті сни, де Вовчик ще маленький: йому весело, він щебече, він щасливий. Десь мандрує, а мама його кличе додому. "Мама, мені тут дуже добре!", - відповідає син і усміхається своєю теплою усмішкою.
А мати, щоб прийти до тями, ось вже два роки щонеділі пече улюблені синові сирники та смажить налисники. З вишнями, як любив їх Вовчик...
Указом Президента України від 25.01.2024 року за особисту мужність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові, зразкове виконання військового обов'язку, молодший сержант 79-ї десантно-штурмової бригади Володимир Володимирович Морозович нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).
Відважний і безстрашний.
Назавжди 25-річний.
Поклав на вівтар України своє життя.
До кінця залишився їй вірним.
Схилімо голови, сьогодні - другі роковини загибелі нашого земляка...
Вічна пам'ять та слава Герою!
Щирі співчуття рідним та близьким Героя!
